Cooperation: first chapter


Cover image courtesy of Ms. Photoshop:

            When I am sitting on a bench in a park when the weather is not unpleasant, I do not like to be distracted. My uncle knows this and ignores it. I go to Blackberry Park, not only because of the abundance of fresh blackberries that never ceases to delight me but because it is the one area in this neighborhood that is always shady. I do my best creative thinking outdoors when the sun is not too hot.

            However, considering my uncle lives across the street from the bench where I sit here and his front window directly faces me, I will admit I take risks with considerable odds against my favor. I have assumed he will be in his bedroom away from the window and more than fifty percent of the time I have been incorrect. Maybe he was in his bedroom and could hear my footsteps so he walked into his living room but that scenario seems unlikely. Yet, I will not put anything past the sneaky fellow.

            He did not yell my name this time. He had merely waved his hand with a gesture that told what words could not say politely. The message was that I would go immediately to his place. If I did not do so; well, I had just better do so.

            Now, as I sit on a recliner in his living room while my uncle and his two friends are watching television, I am glad I did so. Suddenly, there is rain. I did not bring a jacket or umbrella. My next-door neighbor told me there was a chance of rain today but I never listen to anyone who mentions things reported in the newspaper. I consider news to be biased toward giving negative information, even if the information is accurate. I prefer to listen to my own observations. As far as I was concerned, the sky was slightly overcast but with no hint that a surprise downpour would occur. Today, watching my uncle, James, his friend, Timothy, and his other friend, Patrick, chatting nonsense, is peculiarly appealing.

            Ordinarily, for me to spend time with these older men – not older men generally but these three specifically – inside my uncle’s apartment where no windows are ever open and the smell of canned beans cooked previously mingle strangely with Timothy’s patchouli-scented cologne, would cause me to feel anxious in a way similar to the urge to take off my shoes and tight tube socks in a place where doing so would cause major problems. However, since the rain threatens to continue on through the night, I am in no hurry to leave. Uncle James had not told me why he wanted me to be here, yet, but I had a sense he would do so soon. If I ask directly why, he could delay the answer for the heck of it.

            The show they are watching does not interest me. I am purposefully avoiding paying attention to the dialogue of the actors or what type of show it is other than observing it is black and white. Uncle James once said he dislikes all forms of entertainment past the nineteen fifties and I believe him. He once told me the only kind of rock and roll music he enjoyed was the sound of a rock that he threw on the ground which caused it to roll.

            He knows I am sitting in the recliner furthest from anybody. He is purposefully pretending he forgot I was in the room. I am fine with that. Part of my contentment is in not being noticed while I listen to the soothing sounds of the storm. However, Timothy turns his head back to look at me. His expression is to let me know he has not once forgotten I am here.

            Timothy turns his head away again and watches television. He says, “It’s hard to find a good banana in the local stores, nowadays.”

            James says, “Would you know it! They’re the kind that stay green all year round and never get ripe. I need them ripe so I can put them on my potato chips.”

            “I like to use real potatoes on my bananas, not just the chip. I like the whole fruit.”

            I am never certain, when I hear these conversations about food, what is the purpose of the talk. Timothy may or may not know a potato is not a fruit and that there is no part of a potato called a chip but, if he is testing me to see if I will respond, I am not succumbing. I arrived because James insisted. When the time is right for him to tell me why I am here, then he will tell me and I will respond.

            Finally, James says, “Patrick, it’s getting close to three o’clock in the afternoon. Do you want me to tell Gordon the errand you need him to do?”

            Patrick never contributes a word to the surreal food conversations – and there have been many of them – but he will be very direct when the subject is serious. He says, “Yes. Gordon, you’ve rested long enough on that recliner. It’s time for you to go to work.”

            I figured I would need to do a type of chore and I was right. I say, “I wasn’t resting. I was waiting.”

            He nods. “Fine. Waiting’s over. I need to send a message to someone. My phone is getting repaired. You can send it.”

            “That’s no problem. What’s the number?”

            “I’m not giving you the number. I have the message written down. You’re delivering the envelope.”

            “I’m delivering the envelope to whom?”

            “My daughter.”

            “Why don’t you want me to call your daughter?”

            “Because I want you to hand her the letter.”

            “A phone call is easier.”

            “Handing a letter to someone is not hard.”

            I am annoyed. “So, you want me to walk out of here and go somewhere else and hand this letter to your daughter, wherever that may be.”

            “That is the plan.”

            “You understand it’s raining outside. It’s pouring out.”

            “I am aware of that. We’ve needed some rain. I like it.”

            I did not appreciate his smug tone. I say, “I don’t have a raincoat or umbrella.”

            “I can see.”

            “I’ll need a raincoat at least or an umbrella.”

            “Will you also need a pacifier and a teddy bear?”

            I sigh. “Are you saying you don’t have a raincoat or umbrella?”

            “No. I came here with both those items.”

            “Will you let me borrow them?”

            “I will not let you borrow them.”

            “Why not?”

            “I could tell you why I don’t want you to borrow my things but let’s get to the point. You came here dressed like that. You’ll deliver the letter dressed like that.”

            “What’s in it for me if I go?”

            “I’d give you twenty dollars but now I’m making it ten because you’re stalling.”

            “Okay. Ten is fine.”

            He nods. “Ten is fine, you say. You will get it when you return from delivering the letter.”

            I am not surprised that he is suspicious. Patrick is not a mean man. He is generally an honest character but he never blindly gives anything generously. One has to earn what he will give, if he so decides to give anything.

            I ask, “Where does she live?”

            “432 Roseland Park Drive.”

            “This is 428 Roseland Park Drive.”

            He winked. “You got it. Not far at all.”

            “It’s in this apartment complex a few doors away. I don’t have to go out in the rain at all.”

            “You’ve earned merit points for using your intelligence.”

            I realize he has been behaving like this on purpose but I will not let it bother me. I say, “I’m curious, though. If she lives so close to here, why don’t you deliver the letter?”

            “I think she might like seeing a handsome man more her age than mine. I’m sure you’d like to talk with a woman, regardless of what she looks like, more than with me.”

            “What does that mean? Is she attractive?”

            He laughs and shakes his head. “I’m her father. I love her. But I think her personality would win you over.”

            I was concerned. “In other words, she’s not too hot.”

            “She’s not too hot.”

            I should have realized this was going to be another situation like many others in which I have dealt. James is the only living relative with whom I still have contact. My mother, Iris, my aunt – Iris’ and James’ sister – Tonya and their parents, George and Sandy Blum, died five or more years ago. I never met or knew anything about my father. One cousin, Betsy – Tonya’s daughter – lives in the next town but we have nothing in common. We make little effort to communicate other than occasional birthday or holiday cards as acknowledging each other’s presence. They all weighed over three hundred and fifty pounds except my mother who managed to stay slim. All of their friends and neighbors were equally overweight.

            I was not upset at my family for that reason. I was bothered because they preferred looking that way and loved the flavors of cheap processed junk foods and hated anything organic. James has said he is not attracted to slim women. Iris tried several times to introduce me to heavy women. She thought I needed a wife and heavy set women –according to her – would be more loyal to a husband than who she considered – in her words – ‘those fickle twigs.’

            Patrick is not as heavy as James but he is not slim. Timothy is four hundred pounds but he dresses in good clothes and manages to go out on dates with women friends, if he has told me the truth. I am not sure if Patrick is trying to set me up with the type of woman in which my mother would approve.

            I ask, “Does she have a good figure?”

            He shakes his head. “I don’t think so.”

            “Does she dress sexy?” As far as I am concerned, if a woman wears a tucked-in shirt, she is sexy.

            He sighs. “She has never dressed in anything other than one way and that is boring.”

            I hold out my hand. “Give me the letter.”

            He does so. “Thanks.”

            I leave and approach apartment 432. Other than the ten dollars that will come in handy until I get paid in two days, I am doing this to prove to myself that there are some things in life that are predictable. If one is a family member or friend of the Blum’s, that person will be heavy set.

            However – now that I just realize something – James’ daughter could be gorgeous. If his idea of beauty is similar to that of James’, I could be headed for a wonderful experience. I am very curious to discover the case. I knock on the door.

            From inside the door, she says, “I’m coming!”

            I say, “Okay!”

            She opens the door. “Hmm. Hello. Do I know you?”

            “We haven’t met. I’m a friend of your father’s, James Parker. I’m Gordon Blum.”

            “Okay. Very nice to meet you, Gordon Blum. I’m his daughter, Kate. Is there a reason you are here?”

            “I hand her the letter. “James asked me to give this to you.”

            She looks at it and smiles. “Oh, wonderful! That’s so cool. I appreciate it. Would you like to come on in?”

            “Sure.” I do so and shut the door.

            “I’m making lemon tea. Would you like some?” She walks in another room, presumably the kitchen.

            “That would be nice.” I like her. Something about her energy is sticking like Velcro, as if it is trying to pull me next to her. I remain standing still, however, until she returns. I am a first-time guest. I will behave like one.

            She returns. “Not ready yet. A few more minutes. My apologies.”

            “That’s fine.” I had not noticed her outfit when she first opened the door but now I do. I am in complete disagreement with Patrick, to the point of not wanting his opinion on anything ever again. She is wearing a tucked-in gray sweater with her long sleeves pushed up at her elbows. Her black jeans are cinched snugly with a brown belt. I know nothing about her other than what I see but, since I have never met anyone like her before, this experience will be stored in the Exceptional Moments compartment in my mind.

            She stands still, smiling at me for approximately ten seconds and then she says, “The water’s ready. Want to come in the kitchen with me and get your tea?” We walk in.

            “What kind of tea is it?”

            “Lemon. I add a cardamom pod. Gives it extra zing. Here you go.” She points to a cup on the center and I take it. “I’m happy you’re here. You’re rather attractive. I’ve been trying to figure out a logistical problem and I’m thinking you could help me with it.” We sit down at the table.

            “Logistics? I don’t know much about that subject.”

            “You’ll understand when it’s presented to you.”

            I want to hear whatever she has to say. She could talk about apricot stems for several hours and I would be attentive because she is the talker. “Okay.”

            “I’m trying to figure out whether Leonhard Euber was missing something regarding the seven bridges of Konigsburg.”

            I nod, though I have no idea what she means.

            “I’ll make it very easy. The bridges of Konigsburg is a theory based on seven original bridges in that city. People were supposed to be able to walk across all seven bridges without needing to go back on one bridge to reach the second. People were supposed to walk continuously through each bridge.”

            “That’s easy. Set the bridges like one straight line.”

            “It isn’t that simple. The bridges were connected at different areas, like in the middle.”

            “That would make it difficult.”

            “Euber approached the predicament another way. It’s not easy to understand but it got me to thinking about topology.”

            “What’s that?”

            “It’ll be too complicated to explain everything but the idea I have is that a thing can continue on without interruption if another thing that is blocking it gets moved.”

            “Oh, well I get that. Like, if I want to go to a store but I can’t if it’s closed and the door is locked but once the store is open I can walk inside.”

            She shrugs. “Fine. I’ll get to my dilemma and I’m really hoping you can help me with it.”

            “I’m listening.”

            “Are you aware of the cooperation game called The Human Knot?”

            “I’ve heard of it.”

            “It’s hard for me to formulate what I want to say in the way I mean. I’ll just ask you a question. Do you think it is possible to untangle the Gordian Knot with enough patience?”

            “What’s the Gordian Knot?”

            “It’s like a big ball of tangled twine the size of a mountain.”

            “It would take an extremely long time, possibly more than one lifetime, to untangle it.”

            She nods. “Okay. So, it would be obvious that something very small could get untangled very quickly.”

            “That sounds right.”

            “Thank you. I think so, too. Before you go, I’ll need you to double-check something with me. It will be like a formality to confirm what we talked about.”

            “I’ll be happy to help you however I can.”

            “Okay. I’m so glad you said that. Most people I’ve encountered are so centered on their own situations and don’t want to help other people. My father is like that but it’s really nice what he sent me.”

            “What is it?”

            “It’s really something I gave him a long time ago and he gave it back to me. Wait. I want to see.” She opens the envelope and looks at the paper. “He kept the original. I wrote a poem to him when I was a little girl and he said he would find it and give me the poem’s lines. This is his handwriting.” She puts the paper back in the envelope.

            “You write poetry? I write stories.”

            “I do. I have. I haven’t been inspired much recently. My father thinks I don’t have a good physique.”

            “I think you look great. You’re not overweight at all.”

            She sighs. “He thinks I’m too slim. He says I need to put on the pounds and look like him.”

            “My family thought the same way. James is the only living relative I still see. I don’t agree with them. I think you look perfect just as you are.”

            “I’m so glad you said that. It makes me feel a lot better. My father says I dress boring and need to wear more dresses instead of pants and tops. I like the mixing and matching of pieces.”

            As far as I am concerned, her outfit is a work of art. Even the pushed up sleeves of the sweater complement the already almost too sexy ensemble. Her mental concepts and her physical appearance match her whole body like the right song handled by the right producer. I do not know her well enough yet to determine if I can freely talk about my appreciation for women who tuck in their shirts but I want to say something. “I love your outfit.”

            She laughs. “You’re so great.”

            Outside, the rain is louder. The sound seems appropriate, as if it is cheering in my favor. Sinead is sipping her tea and looking at me in a way similar to that feeling of energy Velcro from earlier. I think I hear a barely audible hum but I am not sure. I should feel nervous but I do not. I do not know what to say next so I sip my tea.

            She asks, “Are you mimicking me?”

            “No. I figured you gave me this tea so I could drink it.”

            “I know. I’m kidding with you. Anyway, I’d like to show you something in the living room.” We get up and go in there. We walk towards the window. She points outside. “The dilemma I told you about? Look at the trees. Look at the bench. Look at everything. You can categorize it by type such as ‘tree’ or ‘bench’ or ‘wind’ or ‘water.’ It can also be categorized by substance such as ‘solid’ or ‘liquid.’ Yet, none of it is really disconnected from any of it. It is all one thing called the universe. That’s the gist of it. Any problem can be solved no matter how complex it is. Diligence is the key. Let’s go to my front door. I’d like to prove something to you.” We go to the door. “Okay. We have moved away from the site we just observed outside, correct?”

            As a writer, I have thought of concepts similar to what she is explaining to me but I have never had a conversation remotely similar to this one. If I answer, I am doing so merely on automatic pilot mode. “Yes, we have moved towards the front door.”

            “Okay. This area by the front door is different than the area outside the window but also it is not. It is all connected. If you look, you can still see outside the window. So we really have not moved away from it. Here, come walk with me over by the wall. Let me show you something.” We walk towards the wall. She holds out both arms crisscrossed. “Take my hands.”

            I do as requested, my right hand in her right, left in left. She grips firmly. I say, “Interesting.”

            “Yes. This is what I needed your help with. I needed to confirm how simple it is to untangle a small knot. This should only take one second.”

            “It is simple. We just put our arms straight.”

            She nods. “Okay.” She tries to undo the crisscrossing of her arms but, since she is still gripping my hands, she cannot do so. However, she keeps trying. She frowns as if encountering a problem she had not previously considered.

            “Kate, it won’t work like that. We have to let go of hands first.”

            “No, we don’t.” She moves her arms in the other direction so hers are straight and mine are crisscrossed. “Still not right.”

            “Were you trying to get us both uncrossed or just you? If it was just you, you did it.”

            She shakes her head. “No. I wanted to get both of us that way.”

            “Okay. Like I said, it’s not going to work. We need to disconnect and then we can solve the problem” I feel awkward calling this a problem because I enjoy holding on but I sense she is annoyed so I try to help.

            She sighs. “It has to work. You said you’ve heard of The Human Knot. You’ve seen people play it, right? They’re able to get their arms straight without letting go.”

            “That’s because there’s more than two people.”

            “It should work if there’s only two.”

            “If we both had our arms crisscrossed then it would work but your arms crisscrossed and mine straight won’t work.”

            She frowns and raises her voice. “It works in The Human Knot!”

            I am annoyed. She is supposed to be more of the intellectual. “That’s because there’s more than two people!”

            “This is why I needed you here to prove what I mean. Do you remember me mentioning diligence is the key? If the solution doesn’t come right away, we have to keep at it until we find the answer.”

            “Here is the solution.” I try letting go of her hands but she is gripping tight. This is strange but I need to prove a point so I pull harder and harder and she squeezes tighter and tighter. I enjoyed this at first but now I feel I am caught in another dilemma. “We have to let go!”

            “Not until we get untangled!”

            “It will never happen the way you are suggesting.”

            “Yes, it will.”

            “Suppose it was possible there was a solution but we had to spend months or years figuring it out?”

            “Then that’s what we would do.”

            “You’re not going to hold my hands for that amount of time!”

            “I’ll hold your hands until we get untangled. If it never happens, then welcome to your new home.”

            Since there is no solution forthcoming on our predicament – and standing awkwardly for hours does not appeal to me – I say, “I need to see your father.”

            She frowns. “Why? Were you supposed to give me something else and you forgot?”

            “No. He’s going to give me ten dollars.”

            “Can that wait? We’re busy here.”

            “If I don’t get it from him now, he might forget.”

            She shakes her head. “So, I’m less important than ten dollars?”

            “Quit acting like this.”

            “I’m in the middle of figuring out one of the most complex mathematical equations ever in existence and you want us to stop right after we started so you can go out in the rain and look for my father? You don’t have a raincoat and I can’t put on mine because my hands are full. You don’t make sense.”

            “Your father is visiting my uncle. They’re only a few doors down on 428.”

            She smiles. “Oh, that’s different. We can go there.”

            We try opening the front door but, since there is no way to grab the doorknob, I use my fingers as best I can to push the knob until it unlatches. She is pressing securely on my hands to make sure I am not trying to escape. Somehow, it works. The door is open and we walk out.

            I say, “We look ridiculous like this. I don’t see how they’ll not wonder what’s going on.”

            She shrugs. “My father is used to me. He’s seen me do some really eccentric things in the past. He knows about my phobia against wearing any type of shirt or top not tucked in. He’s seen it all.”

            I was not going to mention anything about how she applies her clothes because of my past experience many years ago. I was a teenager and one of the cheerleaders in my high school was Missy Baker. I did not know her at all, except for seeing her walk through school. However, one day, she approached me. She said she was asking various students to mention her best qualities so she could use the list in a campaign speech when she ran for school president. She was wearing the high school sweatshirt tucked into her jeans. Nine days out of ten her shirts were tucked in. I said that she looked great in tucked in shirts and that made her look like a winner. She smiled and said thank you. However, from the next day onward, ten days out of ten her shirts and sweatshirts were not tucked in. I could not be one hundred percent certain my words caused her to feel self-conscious but I made sure – from that moment on – not to take a chance by saying anything that might cause a woman to quit doing something attractive. In this case, Kate mentioned it first and I doubt she will let go of my hands just to change her outfit.

            I ask, “How often do you tuck in your shirts?”


            “How many days have you ever worn something not tucked in?”

            She frowns. “What do you mean? I told you I always wear them tucked in.”

            “So, you have never in your life ever worn a shirt not tucked in?”

            “Well, I can’t remember what I wore when I was an infant or toddler. My mom dressed me then so I can’t account for the years when I was really little. But I remember as far back as ten years old I had to make sure my shirt was fully tucked in before I would go out of the house. Mom would tell me to hurry up because I’d be late for the school bus and I’d tell her the bus had to wait.”

            “Did you ever get criticized for how you dressed?”

            “When we went to places like the park or hiking, and the weather was cold, I was told I had to wear a jacket or a sweater. I wasn’t going to let circumstances ruin the look I wanted to achieve so I would either wear a cardigan sweater or a windbreaker jacket and I would tuck it in. Mom would say I didn’t need to tuck in that type of top and I would yell at her that I was not going to wear it outside of my pants. I don’t know why you’re asking me these questions. I’m not going to stop the way I dress for anybody. If you don’t like it, that’s tough. You’re going to have to get over it or avert your eyes from my waistline.”

            I am aroused hearing her say this. “You misunderstand. I’m asking because I’m interested. Women look great wearing tucked in shirts. Not many women I know do so. Meeting you is a high point of my life.”

            She widens her eyes. “You’re the first person who has said that to me. Wow. Thank you.”

            “I’m just glad you didn’t take offense to it.”

            She raises her voice. “What I take offense to is my father who buys a lot of sweatshirts and knit sweaters for me, not realizing they get tucked in, too. He wants me to gain weight and dress like a sack of potatoes.”

            The door opens. James says, “So, it’s you two I heard.”

            I ask, “Is Patrick still here?”

            “Patrick and Timothy. The gang’s all here. You might not remember that song. That was before video games.”

            Kate frowns as if not sure how to take James’ tone.

            I say, “That’s just how he is. Sarcasm is his fashion statement.”

            She nods. “Understood.”

            We walk in. James, Timothy and Patrick are watching television. Occasionally, Timothy turns his head to look at us. There is no discernible expression on his face but his looking at us becomes more frequent.

            I say, “Hi, Patrick. I delivered the letter.”

            He takes out a ten dollar bill and hands it to me. He says, “Very good.”

            “If you could put it in my pants pocket, that would be better.”

            “Hmm. I think there’s a solution better than that. I’ll put it in my shirt pocket.” He does so.

            I am in the awkward position of not being able to rectify the moment. My hands are not free. Patrick shows just enough hint of a small smug smile. In most cases, such would irk me but now I see the humor in it. Truthfully, there is nothing I can do about it.

            Sinead shrugs. “This means we can leave now.”

            “I would rather stay if you don’t mind.” I say this because I want to observe how many minutes go by before anybody acknowledges the peculiar way Sinead and I are joined. So far, other than Timothy’s occasional glances, which could be for any reason, they appear not to care in the slightest degree.

            We sit down on a couch, behind them. They are laughing, supposedly at the movie, but the scene does not look humorous, from what I can deduce. I assume they are laughing at us and use the television screen as a front so we will not know what they are really thinking.

            Finally, Patrick says, “I see you two are getting along.”

            I say, “She refuses to let go of my hands.”

            He nods. “Sounds good to me.”

            I am annoyed. “You don’t understand! She’s doing a weird two-person version of the human knot that can’t get solved and she says she will never stop until it gets solved. She plans to hold on forever.”

            “Yes, she has her ways about her. I’ve learned not to question it.”

            “You sound like you don’t get the seriousness of this! She’s snapped somehow and thinks we can live like this, continuously holding hands.”

            “I’m fully aware of what you mean and I cannot honestly say I think you’re better off alone. What do you do all day? You stay home and watch television most of the time. I know I’m watching television but I’m visiting two friends. We watch television in the name of keeping each other company. You’re alone when you’re home. You’ll go to the park sometimes but you’re alone then, too. I hate to say it but you need a companion. If the only way she can accompany you is by physically holding on, I’d say you’d much prefer that than to be in a padded call and kept as a ward of the state.”

            Kate looks content, as if she needed her father’s advice during a desperate situation and he said something that saved the day. I have stopped trying to pull free. Her determination to hold on has given her more than enough strength to prevent my leaving. For now, I will stay quiet in my panic.

            James smiles. “Relax, Gordon. I don’t really usually take out liquor unless it is a special occasion but today is pretty special. You have a new friend. Vodka and orange juice is a simple but perfect combination. It’s not like a Bloody Mary where you have tomato juice and Worcestershire sauce and the option of hot sauce or not. It doesn’t have one hundred different varieties of the recipe. It’s simply Vodka and orange juice. Since it’s so simple, it doesn’t need a fancy name. It needs as simple of a name as it can get. I call it The Drink.” He holds a glass. “Open up and I’ll pour.”

            I say, “I’m not in the mood for a drink right now.”

            “Please just indulge me. You don’t need to have more than one if you don’t want it but the first one is mandatory. Open up.” He pours the drink in my mouth.

            “Oh! That’s good. I guess I needed a drink, after all.”

            “That’s the ticket. Do you want another one?”



Співпраця: перший розділ


Обкладинка зображення надано пані Photoshop:

                Коли я сиджу на лавці в парку, коли погода не неприємно, не хотілося відволіктися. Мій дядько знає про це і буде пропущено. Я йду на Blackberry парк, не тільки через велику кількість Свіжа ожина, яка не перестає радувати мене, але тому, що це одна область в цьому районі, що завжди shady. Я роблю мій кращий творчого мислення, на відкритому повітрі, коли сонце не є дуже жарко.

                Проте, враховуючи мій дядько живе через дорогу від лавки, де я сиджу тут і його переднього вікна безпосередньо стикається мене, я визнаю, я беру з коефіцієнтом значні ризики проти мою користь. Я припускав, він буде в своїй спальні, подалі від вікна і більш ніж п’ятдесяти відсотків часу, я був неправильно. Може бути, він був у своїй спальні і могли чути моїх слідах, так що він пішов у своїй вітальні, але цей сценарій здається малоймовірним. Тим не менше я не покладу все минуле підлий хлопець.

                Він не кричати своє ім’я на цей раз. Він був просто махнув його рукою жест, який сказав, що слів не можу сказати, ввічливо. Повідомлення було, що я б негайно перейти в своє місце. Якщо я не став цього робити; Ну, я повинен був просто краще робити так.

                Тепер як я сиджу на крісло у своїй вітальні, під час мого дядька і двоє друзів перегляду телебачення, я радий, що я зробив це. Раптом, існує дощ. Я не принесла куртку або парасольку. Мій найближчим сусідом сказав мені, там був Можливий дощ сьогодні, але я ніколи не слухаю будь-хто, хто згадується речей повідомив в газеті. Я вважаю, що Новини бути зміщені в бік негативної інформації, даючи навіть якщо інформація є точною. Я вважаю за краще прислухатися до моїх власних спостережень. Наскільки я стурбований, небо було злегка хмарно, але без жодних натякнути, що буде відбуватися злива сюрприз. Сьогодні, дивитися мій дядько, Джеймс, його друг, Тімоті і його один одного, Патрік, чаті дурниця, є специфічно привабливою.

                Зазвичай, для мене, щоб провести час з цими літніх чоловіків-не літні чоловіки, як правило, але ці три спеціально – всередині мого дядька квартири, де немає вікон не було коли-небудь відкрито і запах приготовлена яловичина консервована раніше дивно змішатися з Тімоті в пачулі ароматичні Кельн, викликало б мене відчувати себе тривожно у вигляді, подібному тому непереборне бажання знімати мої туфлі і вузькі трубки шкарпетки в місце, де робити так б призвести до серйозних проблем. Однак, так як дощ загрожує продовжити на всю ніч, я не поспішав покинути. Дядько Джеймс був не сказав мені, чому він хотів, щоб бути тут, ще, але я мав сенс, що він буде робити так скоро. Якщо я попрошу безпосередньо в чому, він може затримати є відповіддю на клямку її.

                Показати, що вони дивляться мене не цікавить. Я цілеспрямовано уникнути звертаючи уваги на діалог акторів або тип показати, що це розглядаючи його є чорно-білим. Дядько Джеймс одного разу сказав, що він любить всі види розваг, останні дев’ятнадцять п’ятдесятих років, і я вірю йому. Він одного разу сказав мені, тільки вид рок-н-рол музики він користувався був звук камінь, який він кинув на землі, яка призводила до рулон.

                Він знає, що я сиджу в крісло Віддалена нікому. Він є цілеспрямовано роблячи вигляд, що він забув, що я був у кімнаті. Я в порядку з цим. Частиною мого достатку знаходиться в не помітили, хоча я слухати заспокійливі звуки бурі. Однак, Тімоті перетворює його голову назад дивитися на мене. Його вираз є, дайте мені знати, що він колись не забув я тут.

                Тімоті відвертається голову знову і дивиться телевізор. Він каже: “Це важко знайти хороший банан в місцевих магазинах, на сьогоднішній день”.

                Джеймс каже, “б ви це знаєте! Вони роду, що залишатися зеленим цілий рік і ніколи не отримати дозріла. Мені потрібно їх стиглі так що я можу покласти їх на мій картопляні чіпси.”

                “Я хотів би використовувати реальні картопля мій банани, не просто фішка. Я люблю весь фрукти”.

                Я ніколи не певні, коли я чую ці розмови про їжу, що є метою розмови. Тімоті можуть або може не знати, картопля не фрукти і що немає не частину картоплі називають чіп, але якщо він тестування мене, щоб побачити, якщо мені дадуть відповідь, я не піддатися. Я приїхав, тому що Джеймс наполягав. Коли настав час для нього, щоб сказати мені, чому я тут, то він скаже мені, і мені дадуть відповідь.

                Нарешті, Джеймс каже, “Патрік, він наближається до трьох o ‘ в другій половині дня. Ви хочете мене, щоб розповісти Гордон доручення, ви повинні його зробити?”

                Патрік ніколи не сприяє слова для розмов сюрреалістичний харчування – і було багато хто з них – але він буде дуже прямим, коли тема є серйозним. Він каже: “так. Гордон, ви відпочив досить довго на цьому крісло. Це час для вас, щоб іти на роботу”.

                Я вирішив, що мені довелося б зробити тип випадкова робота, і я був правий. Я кажу: “я не був відпочиваючи. Я чекав.”

                Він киває. “Штрафу. Очікування над. Мені потрібно, щоб відправити повідомлення для кого-то. Мій телефон отримувати відремонтовані. Ви можете відправити його.”

                “Це не проблема. Що таке число”

                “Я не буду давати вам номер. У мене записані повідомлення. Ви ставите на конверті.”

                “Конверт мені натхнення якому?”

“Моя дочка”.

“Чому б не ви хочете викликати вашу дочку?”

“Тому що я хочу, щоб ви боку її лист.”

“Телефонний дзвінок є легше”.

“Вручення лист кому-то це не жорсткий.”

                Мене дратує. “Так, потрібно мені ходьби звідси і куди-небудь і передати цей лист ваша дочка, скрізь, де це може бути”.

                “Це план”.

                “Ви розумієте, що йде дощ зовні. Вона є виливаючи.”

                ” Мені відомо про це. Нам потрібен деякий дощ. Мені подобається його”.

                Я не цінують його самовдоволений тон. Я кажу: “Не маю плащ або парасольку.”

                “Я можу побачити”.

                 “Я буду потрібна принаймні плащ або парасолькою.”

                 “Вам також знадобиться пустушку і плюшевого ведмедика?”

                 Я зітхання. “Ви кажете вас плащ або парасольку?”

                “№ я прийшов сюди з обох цих елементів.”

                 “Ви дозволить мені позичити їх?”

                “Я не дадуть вам запозичувати їх.”

                “Чому б не?”

                “Би сказати вам, чому я не хочу вас позичити моїх речей, але давайте перейдемо до точки. Ви прийшли сюди одягнені як, що. Ви доставимо лист одягнені подібне.”

                ” Що таке в ній для мене, якщо я йду?”

                ” Я хотів би дати вам двадцять доларів, але тепер я роблю це десять тому, що ви маєте звалювання.”

                ” Добре. Десять в порядку.”

                Він киває. “Десять штрафу, вам сказати. Ви отримаєте це коли ви повернетеся з доставки лист.”

                Я не здивований, що він є підозрілим. Патрік не є середня людина. Він, як правило, чесний характер, але він ніколи не сліпо всім дає просто нічого. Треба заробити, те, що він дасть, якщо він так постановляє дати що-небудь.

                Я запитати: “Де вона живе?”

                «432 Roseland парк Драйв.»

                “Це 428 Roseland парк Драйв”.

                Він підморгнув. “Ви його отримали. Не далеко на все.”

                ” Саме в цей комплекс апартаментів кілька двері геть. Я не доведеться виходити в дощ взагалі.”

                ” Ви заробили заслуга очок за допомогою вашого інтелекту.”

                Я розумію, що він має обов’язки дійсного як це навмисно, але я не дозволю це турбує мене. Я сказав: “мені цікаво, хоча. Якщо вона живе так недалеко від тут, чому б не ви доставити лист?”

                ” Я думаю, що вона може сподобатися, бачачи красенем більш свого віку, ніж мій. Я впевнений, що ви хотіли б поговорити з жінкою, незалежно від того, як вона виглядає, понад зо мною.”

                ” Що це значить? Чи вона приваблива?”

                Він сміється і качає його голову. “Я її батько. Я її кохаю. Але я думаю, її особистості переможе вас “.

                Я був стурбований. “Тобто вона не є дуже жарко.”

                “Вона не є дуже жарко.”

                Я б зрозумів це збирається бути іншу ситуацію, як і багато інших, в якому я мав справу. Джеймс є тільки життя відносне, з якими я до сих пір контакт. Моя мати, Iris, моя тітка-Ірис і Джеймса сестра-Тоня та їх батьків, Джордж і Сенді Blum, помер п’ять і більше років тому. Я ніколи не зустрічав або нічого не знали про мого батька. Один двоюрідний брат, Бетсі – Тоня, дочка – живе в наступного міста, але ми не мають нічого спільного. Ми зробити мало зусиль, щоб повідомити іншим, ніж випадкові день народження або свято карт як визнаючи наявність один одного. Всі вони важив більше і п’ятдесят фунтів Крім моєї матері, який зумів залишатися стрункими. Всіх своїх друзів і сусідів були настільки ж надмірна вага.

                Я не був засмучений в мою сім’ю з цієї причини. Було турбувати, тому що вони вважали за краще дивлячись Таким чином і любила смак дешеві небажаної оброблені харчові продукти і ненавидів що-небудь органічних. Джеймс сказав, що він не є притягнуті до тонкі жінки. Ірис спробував кілька разів, щоб познайомити мене з важкі жінок. Вона думала, що мені потрібно, дружина і важких набір жінки – за її словами – буде більш лояльними до чоловіка, ніж хто вона вважається – у її слова – ‘ті мінливий гілочки.’

                Патрік не такі важкі, як Джеймс, але він не є slim. Тімоті чотириста фунтів, але він сукні в гарний одяг і управляє іти на побачення з жінок, друзі, якщо він розповів мені правду. Я не впевнений, що Патрік намагається встановити мене з тип жінки, в якому б затвердити моєї матері.

                Я питаю, “Вона повинна непогана цифра?”

                Він качає його голову. “Я так не думаю.”

                “Чи вона одягатися сексуально?” Наскільки я стурбований, якщо жінка носить заправлені в сорочка, вона є сексуальний.

                Він Зітхань. “Вона ніколи не одягнена інакше, ніж один шлях і що нудно”.

                Я тримаю на моїй руці. “Дай мені листа”.

                Він це робить. “Спасибі”.

                Я залишаю і підійти до квартири 432. Крім десять доларів, що стане в нагоді поки мені платять за два дні я роблю це, щоб довести собі, що є деякі речі в житті, що прогнозовані. Якщо один член родини або друг на Blum, що людина буде важких набір.

                Втім – тепер, коли я просто зрозуміти щось-Джеймс дочка може бути чудовий. Якщо його ідея краси схожий на Джеймса, я міг бути на чолі для чудовий досвід. Мені дуже цікаво виявити справи. Я у двері постукали.

                З внутрішнього боку дверей, каже вона, “я йду!”

                Я кажу: “Добре!”

                Вона відкриває двері. “Хм. Здравствуйте. Я вас знаю?”

                ” Ми ще не зустрілися. Я друг твого батька, Джеймс Паркер. Я Гордон Blum. “

                ” Добре. Дуже приємно зустрітися з вами, Гордон Blum. Я його дочка, Кейт. Чи є причина, ви тут?”

                ” Я передати їй листа. “Джеймс попросила мене дати цьому вам”.

                Вона дивиться на це і посміхається. “О, чудова! Це так здорово. Я ціную це. Ви хотіли б приїхати? “

                “Що.” Я так і закрив двері.

                “Я роблю лимонний чай. Ви хочете деякі?” Вона ходить в іншій кімнаті, імовірно кухні.

                “Це було б приємно.” Я люблю її. Дещо про її енергії стирчить як Velcro, як ніби він намагається втягнути мене поруч з нею. Я стояти до цих пір, однак, поки вона повертається. Я вперше Відгуки. Я буде вести себе як один.

                Вона повертається. “Ще не готова. Ще кілька хвилин. Мої вибачення.”

                “Це добре”. Я не помітили її вбрання, коли вона вперше відкрив двері, але тепер я роблю. Я погоджуюсь з Патрік, до точки не бажаючи свою думку про нічого ніколи знову. Вона носить заправлені в сірий Пуловер з її довгим рукавом штовхнула її лікті. Її blacl джинси cinched щільно з коричневий пояс. Я нічого не знаю про неї інше, ніж те, що я бачу, але, оскільки я не зустрічав нічого подібного її раніше, цей досвід зберігатимуться у відсіку виняткові моменти в моїй голові.

                Вона стоїть на місці, посміхаючись на мене протягом приблизно десяти секунд, а потім вона каже, “вода готовий. Хочете прийти на кухні зі мною і отримати ваш чай? ” Ми йдемо в.

                “Що види чаю це?”

                 “Лимон. Я додати кардамон pod. Надає їй додаткові zing. Тут ви йдете.” Вона вказує на Кубок по центру, і я прийняти його. “Я радий, що ви тут. Ви досить привабливим. Я намагався з’ясувати, матеріально-технічні проблеми і я думаю, ви могли б допомогти мені з ним”. Ми сідаємо за столом.

                “Логістика? Я не багато знаю про цей предмет.”

                ” Ви зрозумієте, коли вона представлена вам.”

                Я хочу, щоб почути все, що вона повинна сказати. Вона може говорити про абрикосові стебла протягом декількох годин, і я хотів би бути уважним, тому що вона балакун. “Добре”.

                “Я намагаюся з’ясувати, чи Леонарда Euber було щось відсутній щодо сім мостів Konigsburg.”

                Я кивнув, хоча я не знаю, що вона означає.

                “Я зроблю це дуже легко. Мости Konigsburg є теорія базується на сім оригінальними мостами, в цьому місті. Люди повинні мати можливість ходити по всій всі сім мостів без необхідності повернутися на один міст, щоб дістатися до другого. Люди повинні постійно ходити через кожного моста.”

                ” Це легко. Встановити мости, як один прямий.”

                ” Це не так просто. Мости були пов’язані в різних областях, як в середині.”

                ” Що б зробити його важко”.

                ” Euber підійшов до скрутне становище в інший спосіб. Це не легко зрозуміти, але вона отримала мене до думки про топологію”.

                ” Що то?”

                “Це буде занадто складно пояснити все, але у мене є ідея полягає в тому, що річ може продовжувати без перебоїв якщо інша справа, що блокує він отримує перемістити”.

                “Ох, добре я отримую, що. Мовляв, якщо я хочу піти в магазин, але я не можу, якщо він закритий і двері замкнені, але після відкриття магазину я можу ходити всередині.”

                Вона знизує плечима. “Штрафу. Я повернуся до моєї дилемою, і я дійсно сподіваюся, ви можете мені допомогти з нею.”

                ” Я слухаю.”

                ” Чи відомо вам про співпрацю гру під назвою людини вузол?”

                ” Я чув про це.”

                ” Це важко для мене, щоб сформулювати те, що я хочу сказати, таким чином, я маю на увазі. Я буду просто запитати. Як ви думаєте є можливість розплутати гордіїв вузол з достатньо терпіння?”

                ” Що таке гордіїв вузол”

                ” Це як велику кулю tangled Шпагат розмір гора”.

                “Це займе дуже довгий час, можливо, більш ніж одне життя, щоб розплутати його.”

                Вона киває. “Добре. Таким чином, було б очевидним, що щось дуже мала може отримати дуже швидко untangled.”

                ” Це звучить рацію.”

                ” Дякую. Я так думаю, теж. Перш ніж ви йдете, я буду потрібна вам перевірити ще раз щось зі мною. Це буде як формальність, щоб підтвердити, що ми говорили про”.

                ” Я буду радий допомогти вам, однак я можу.”

                ” Добре. Я так рада, що ви сказали, що. Більшість людей, я зіткнувся настільки зосереджені на свої власні ситуаціях і не хочете, щоб допомогти іншим людям. Мій батько все одно, що але дійсно приємно те, що він послав мене.”

                “Що це?”

                “Це дійсно те, що я дав йому довгий час тому і він дав йому назад до мене. Чекати. Я хочу бачити”. Вона відкриває конверт і дивиться на папері. “Він тримав оригіналу. Я написав поему йому, коли я була маленькою дівчинкою, і він сказав, що б знайти його і дати мені поеми ліній. Це її почерк.” Вона ставить папері ще в конверті.

                “Ви пишете вірші? Я пишу історії”.

                “Я роблю. У мене є. Я не був натхненний багато останнім часом. Мій батько вважає, що я не мають гарний статури.”

                ” Я думаю, ви чудово виглядають. Ви не надмірна вага взагалі.”

                Вона Зітхань. “Він думає, що я дуже тонкий. Він говорить мені потрібно поставити на фунтів і подивитися, як йому”.

                ” Моя Сім’я думали так само. Джеймс є єдиним життя відносне, я все ще бачу. Я не згоден з ними. Я думаю, ви виглядати досконалим, як ви”.

                ” Я так рада, що ви сказали, що. Це змушує мене почувати себе набагато краще. Мій батько говорить плаття нудно і потрібно носити більше сукні замість штани і вершини. Мені подобається змішування і зіставлення штук”.

                Наскільки я стурбований, її вбрання, твір мистецтва. Навіть штовхнув вгору рукавами светр доповнюють вже майже надто сексуальний ансамблю. Її психічний концепцій та її зовнішності матч все її тіло, як правильно пісня оброблятися правильно продюсер. Я ще не знаю її досить добре для визначення, якщо я можу вільно говорити про мою вдячність за жінок, які підгинають свої сорочки, але я хочу щось сказати. “Я люблю ваше обмундирування.”

                Вона сміється. “Ти такий великий”.

                Зовні дощ є голосніше. Звук здається доречним, як ніби він cheering в мою користь. Sinead потягуючи її чай і дивилися на мене у вигляді, подібному тому що почуття енергії Velcro від попередніх. Я думаю, що я чую ледь вловимий гул, але я не впевнений. Я повинен відчувати себе нервовим, але не роблять. Я не знаю, що сказати далі, тому я випити чаю.

                Вона запитує, “Є ви імітуючи мене?”

                ” №, я вирішив, що ви дали мені цей чай так що я міг пити його.”

                “Я знаю. Я жартую з вами. У всякому разі, я хотів би показати вам щось у вітальні.” Ми вставати і йти туди. Ми йдемо по відношенню до вікна. Вона очок за межами. “Дилема я розповів вам про? Подивіться на деревах. Подивіться на лавці. Подивіться на все. Можна класифікувати його за типом, наприклад ‘дерево’ або ‘лава’ або ‘вітру або “водою”. Він також можуть класифікуватися речовини, такі як “тверде” або “рідкий. Тим не менш жоден з його дійсно відключений від будь-якої його. Це всі одна річ називається Всесвіту. Ось суть його. Будь-яка проблема може бути вирішена незалежно від того, наскільки складним він is. Обачність є ключовим. Підемо до моїх дверей. Я хотів би щось довести вас.” Ми йдемо до дверей. “Добре. Ми переїхали з сайту, ми тільки що спостерігали за межами, виправити?”

                Як письменник я думав про поняття схожа на те, що вона є пояснивши мені, але я ніколи не була розмова віддалено наближення до цієї. Якщо я відповідаю, я роблю так просто на автопілоті режимі. «Так, ми перейшли до передніх дверей».

                “Добре. Ця область на вхідних дверях відрізняється від області за вікном, але також немає. Це все пов’язано. Якщо ви подивитеся ще можна побачити за вікном. Так ми дійсно не перейшли від неї. Тут приходять, ходити з мені свої руки до стіни. Дозвольте мені показати вам щось”. Ми йдемо до стіни. Вона простягає обидві руки перетинав. “Прийняти мої руки.”

                Я вас просять, правиці моїй в її праворуч, ліворуч у лівому. Вона твердо ручки. Я кажу: “Цікаво”.

                “Так. Це те, що мені потрібна ваша допомога з. Мені потрібно, щоб підтвердити, як це просто щоб розплутати невеликий вузол. Це займе всього однієї секунди.”

                ” Це так просто. Ми просто поставити нашої зброї прямо.”

                Вона киває. “Добре”. Вона намагається скасувати, накладаючи координати руках, але так як вона як і раніше охопила мої руки, вона не може зробити це. Тим не менш, вона продовжує пробувати. Вона хмуриться наче стикаються з проблемою, що вона не раніше розглянув питання.

                “Кейт, вона не працює так. Ми повинні відпустити руки спочатку”.

                ” Ні, ми не так.” Вона рухається її зброї в іншому напрямку, так її є прямими і Шахта перетинав. “Як і раніше не правильного.”

                “Ви були намагається отримати нас обох uncrossed, або просто ви? Якщо це було тільки ти, ти це.”

                Вона трясе її голову. “Я хотів би отримати нас обох таким чином №.”

                “Добре. Як я вже сказав, це не буде працювати. Нам необхідно відключитися, і тоді ми можемо вирішити проблему”я відчуваю себе ніяково, називаючи це проблема, тому що мені подобається, тримаючись за, але я відчуваю, що вона є дратує, тому я намагаюся допомогти.

                Вона Зітхань. “Вона повинна працювати. Ви сказали, ви чули про людини вузол. Ви бачили людей грати, правильно? Вони можуть отримати зброю прямо не випускаючи”.

                ” Це тому, що існує більше двох людей.”

                ” Він має працювати якщо існує тільки два”.

                ” Якщо ми обидва були нашої зброї перетинав, то він буде працювати, але ваші руки перетинав і Шахта прямо не буде працювати.”

                Вона хмуриться і піднімає її голос. «Це працює в людини вузол!»

Мене дратує. Вона повинна бути більше интеллигента. “Це тому, що існує більше двох людей!”

                    “Ось чому мені потрібно ви тут, щоб довести, що я маю на увазі. Ви пам’ятаєте мене згадати обачність є ключовим? Якщо рішення не приходить відразу ж, ми повинні тримати на нього, поки ми не знайдемо відповідь”.

                ” Ось рішення.” Я намагаюся відпустити її руки, але вона охопила туго. Це не дивно, але мені потрібно, щоб довести свою точку зору, так що я витягнути все важче і важче, і вона стискає пожорсткішання і пожорсткішання. Мені подобалося це на перший, але тепер я відчуваю, я caught в іншому дилемою. “У нас відпустити!”

                “Не так, поки ми отримуємо untangled!”

                “Ніколи не буде так, що ви пропонуєте.”

                “Так, це буде.”

                “Припустімо, що можна було було рішення, але ми змушені витрачати місяці або роки запам’ятовує рельєф?”

                “Те, що є те, що б ми.”

                “Ви не будете утримувати руки за цей час!”

                “Я буду тримати руки, поки ми отримуємо untangled. Якщо це ніколи не трапиться, то Ласкаво просимо вашого нового будинку.”

                Оскільки не існує рішення майбутніх по нашу скрутного становища – і стояв ніяково годинами не звертаюся до мене-я кажу: “Мені потрібно бачити ваш батько”.

                Вона хмуриться. “Чому? Ви повинні були дати мені щось інше, і ви забули?”

                ” Ні. Він буде давати мені десять доларів.”

                ” Можна чекати що? Ми зайняті тут”.

                ” Якщо я не отримаю це від нього зараз, він може забути.”

                Вона трясе її голову. “Так, я менш важливими, ніж десять доларів?”

                «Quit діяти, як це.»

                “Я в середині з’ясування того, однією з найбільш складних математичних рівнянь, коли-небудь в існування і ви хочете, щоб зупинити відразу після того, як ми почали, так що ви можете виходити в дощ і шукати мій батько? Ви не маєте плащ, і я не можу покласти на мій, тому що мої руки повні. Ви не має сенс”.

                ” Мій дядько відвідує ваш батько. Вони лише кілька двері вниз на 428″.

                Вона посміхається. “О, це інше. Ми можемо піти туди.”

                Ми спробуйте відкрити вхідні двері, але так як немає ніякого способу, щоб захопити в дверне, я використовую мої пальці, як краще, я можу натиснути ручки, поки вона Розжими. Вона є натисненням надійно на мої руки переконайтеся, що я не хочу, щоб уникнути. Так чи інакше, під час роботи. Двері є відкритим, і ми виходив.

                Я кажу: “ми виглядати смішно, як це. Я не бачу як вони не будете дивуватися, що відбувається.”

                Вона знизує плечима. “Мій батько використовується для мене. Він побачив мене зробити деякі дійсно ексцентричний речі в минулому. Він знає про мій фобія проти носити будь-який тип сорочки або верхній не заправлені. Він бачив все це.”

                Я не буду згадувати що-небудь про те, як вона застосовується свій одяг з мого минулого досвіду багато років тому. Я був підлітком, і один з насторожити в моїй середньої школи було Міссі Бейкер. Я не знав її на всіх, за винятком бачити її ходити через школу. Тим не менше, одного разу, вона підійшла до мене. Вона сказала, що вона була просять різні студентів, згадати її кращі якості, так що вона може використовувати список у своїй промові кампанії, коли вона побігла для школи президента. Вона була одягнена толстовки середньої школи, заправлені в її джинси. Дев’ять днів з десяти її сорочки були заправлені в. Я сказав, що вона виглядала прекрасно в заправлені в сорочки і що зробив їй виглядати як переможець. Вона посміхнулася і сказала: Дякую вам. Однак, з наступного дня вперед, десять днів з десяти її сорочки і кофти були не заправлені в. Я не могла бути стовідсотково певні мої слова причиною її, щоб відчувати себе свідомими, але я був упевнений, – з цього моменту – не приймати шанс, сказавши нічого що може викликати жінка кинути робити щось привабливою. У цьому випадку, Кейт, згаданих вперше, і я сумніваюся, що вона буде відпустити моїх руках, просто, щоб змінити її вбрання.

                Я питаю, “як часто ви підгинають вашої сорочки?”


                “Скільки днів ви коли-небудь носили щось не заправлені?”

                Вона хмуриться. “Те, що ви маєте на увазі? Я сказав вам, я завжди носити їх заправлені в.”

                ” Таким чином, ви ніколи не у вашому житті ніколи не носили сорочка не заправлені?”

                “Ну, я не пам’ятаю, що я носив, коли я був дитини або малюка. Моя мама одягла мені тоді, так що я не вдається пояснити, протягом багатьох років, коли мені було дуже мало. Але я пам’ятаю ще в десять років, я повинен був переконатися, що моя сорочка була повністю заправлені перш, ніж я б піти з дому. Мама сказали б мені поспішати, тому що я б пізно шкільний автобус, і я хотів би сказати їй, автобус довелося чекати.”

                ” Чи ви коли-небудь отримати критикують за те, як ви одягнені?”

                “Коли ми пішли в таких місцях, як парк або піших і погода була холодно, мені сказали, я повинен був носити куртку або светр. Я не буду, нехай обставини погубити зовнішній вигляд, що я хотів досягти, так що я б або носити светр кардиган або Вітрівка куртку, і я б підгинають. Мама б сказати мені не потрібно підгинають такого роду верхній, і я б кричати на неї, що я не буду носити його за межами мої штани. Я не знаю, чому ви мене питаєте ці питання. Я не збираюся зупинити шлях, я одягаюсь, для кого. Якщо вам не подобається, що є жорстким. Ви будете мати, щоб отримати над ним або запобігти ваші очі від моєї талії.”

                Я викликав чуючи її говорити про це. “Ви зрозуміли. Я питаю, тому що я зацікавлений. Жінки виглядати великим носіння заправлені в сорочки. Не багато жінок, які я знаю так. Зустрічі з вами є пунктом в моєму житті”.

                Вона розширює її очей. “Ви перша людина, що має заявив, що зі мною. Wow. Thank you”.

” Я просто радий, що ви не ображатися на його”.

                 Вона піднімає її голос. “Що я ображатися на це мій батько, хто купує для мене, не розуміючи, вони отримують заправлені в, занадто багато кофти і в’язати светри. Він хоче, щоб я набирати вагу і одягатися, як мішок з картоплею.”

                Двері відкриваються. Джеймс каже: “Так, це ви, два я почув”.

                Я прошу, “Патрік ще тут?”

                «Патрік і Тімоті. Банди, все тут. Можливо, ви не пам’ятаєте цю пісню. Що було раніше відео ігор”.

                Кейт хмуриться як, якщо не точно як прийняти Джеймса тон.

                Я кажу: “це просто, як він є. Сарказму є його мода заяву”.

                Вона киває. “Зрозумів”.

                Ми йдемо в. Джеймс, Тімоті і Патрік дивитеся телебачення. Час від часу Тімоті перетворює голову дивитися на нас. Немає не помітного вираз на його обличчі, але своєму переглядає нас стає більш частими.

                Я кажу: “Привіт, Патрік. Я доставив лист”.

                Він бере на десять банкноту і простягає її мені. Він каже: “Дуже добре”.

                “Якщо ви могли б покласти його в кишеню штанів, яка б краще”.

                “Хм. Я думаю, що є рішення краще, ніж це. Я поклав його в моєму кишені.” Він це робить.

                Я в незручне становище не в змозі виправити на даний момент. Мої руки не є вільними. Патрік показує досить натяку на невеликий самовдоволений посмішкою. У більшості випадків така б обтяжувати мене, але тепер я бачу гумору в ньому. По правді кажучи, немає нічого, що я можу з цим зробити.

                Кейт знизує плечима. “Це означає, що ми можемо залишити зараз”.

                “Я вважають за краще залишатися якщо ви не заперечуєте.” Я говорю про це тому, що я хочу, щоб спостерігати, скільки хвилин йти, перш ніж хто-небудь визнає своєрідний спосіб Sinead, і я приєднався. До цих пір Крім випадкових поглядами, Тімоті може бути будь-якої причини, вони здаються не піклуються в найменшій мірі.

                Ми сідаємо на дивані, за ними. Вони сміялися, нібито фільму, але сцені виглядає з почуттям гумору, від те, що я можу зробити висновок. Я припускаю, що вони сміялися над нами і використовувати екран телевізора якості прикриття, так що ми не знаємо, що вони дійсно думаєте.

                Нарешті, Патрік каже: “я бачу два ви отримуєте.”

                Я кажу: “Вона відмовляється відпустив мої руки”.

                Він киває. “Звучить добре для мене”.

                Мене дратує. “Ви не розумієте! Вона робить дивний двох осіб версії людини вузол, які не вдається вирішити, і вона каже, що вона ніколи не зупиниться поки вона отримує вирішена. Вона планує провести вічно.”

                “Так, у неї є їй способами про неї. Я дізнався, не поставити під сумнів його.”

                ” Ви говорите як ви не отримаєте серйозність цього! Вона клацнув якось і думає, що ми можемо жити так, постійно тримаючись за руки.”

                “Я повністю обізнані про те, що ви маєте на увазі, і я не можу чесно сказати, я думаю, ви краще поодинці. Що ви будете робити весь день? Ви залишитися вдома і дивитися телевізор у більшості випадків. Я знаю, я буду дивитися телевізор, але я хочу відвідати двох друзів. Ми дивимося телевізор в ім’я збереження один одного компанії. Ви тільки коли ви будинку. Ви будете гуляти до парку, іноді, але ви самостійно, то, занадто. Я ненавиджу це говорити, але ви повинні компаньйона. Якщо єдиний спосіб, що вона може супроводжувати вас є фізично тримається, я б сказав, що ви б багато вважають за краще ніж бути в padded виклику і зберігатися як Уорд держава.”

                Кейт виглядає зміст, як ніби вона необхідна її батько поради під час відчайдушному положенні, і він сказав, що те, що зберегли день. Я зупинився, намагаючись витягнути безкоштовно. Її рішучості дав їй більш ніж достатньо сили, щоб запобігти мого відходу. На даний момент я будуть мовчати в моєї паніки.

                Джеймс посмішки. “Розслабитися, Гордон. Я дійсно зазвичай не вивезти лікер якщо це особливий випадок, але сьогодні це дуже спеціальні. У вас є новий друг. Горілки і апельсиновий сік, є простий, але ідеальне поєднання. Це не як кривава Мері, де у вас томатного соку і Вустершир Соус і параметр гарячий соус чи ні. Він не має ста різних сортів рецепт. Це просто горілку й апельсиновий сік. Оскільки це так просто, він не має потреби фантазії ім’я. Він повинен також просто ім’я, як він може отримати. Я називаю це випити.” Він проводить скла. “Відкрити, і я буду налити”.

                Я сказав: “Я не в настрої для пиття прямо зараз.”

                “Будь ласка, просто, Побалуйте мені. Вам не потрібно є більше одного, якщо ви не хочете, але перше є обов’язковим. Відкрити вгору”. Він виливає напій в уста мої.

                “Ах! Це добре. Я думаю, мені потрібно пити, врешті-решт”.

                ” Ось квитка. Ви хочете ще один?””


частина роману “Співробітництво” (українська версія)

Я залишаю і підходжу до квартири 432. За винятком десяти доларів, які стануть в нагоді, поки я не заплачу за два дні, я роблю це, щоб довести собі, що є якісь речі в житті, які можна передбачити. Якщо хтось є членом сім’ї чи другом Блума, то ця особа буде важкою набором. Однак – тепер, коли я щось реалізую, дочка Джеймса може бути прекрасною. Якщо його ідея про красу подібна до Джеймса, я міг би попрямувати за чудовий досвід. Мені дуже цікаво відкрити справу. Я стукаю в двері. Зсередини двері вона каже: “Я йду!” Я кажу: “Гаразд!” Вона відкриває двері. “Хм. Привіт. Чи знаю я тебе? – Ми не зустрічалися. Я друг твого батька, Джеймс Паркер. Я Гордон Блум. – Добре. Дуже приємно зустрітися з тобою, Гордон Блум. Я його дочка Синеад. Чи є причина, що ти тут? “” Я надішлю їй лист. “Джеймс попросив мене дати це вам”.

Вона дивиться на це і посміхається. “О, чудово! Це так круто. Я ціную це. Хотіли б ви зайнятися? “” Звичайно “. Я роблю це і зачиняю двері. “Я роблю лимонний чай. Чи хотіли б ви? “Вона ходить в іншій кімнаті, мабуть, на кухні. “Це було б непогано”. Мені подобається її. Щось про її енергію стискає, як липучка, наче вона намагається підтягнути мене поруч із нею. Однак я залишаюся стояти, поки вона не повернеться. Я перший гість. Я буду вести себе як один. Вона повертається. “Не готовий ще. Кілька хвилин. Мої вибачення. – Це добре. Я не помітив її одягу, коли вона вперше відкрила двері, але зараз я роблю. Я перебуваю у повній незгоді з Патріком, до того, як не бажає, щоб його думка на щось ще раз. Вона носить бежевий светр з білими вставками білою сорочкою під ним. Її бордові штани міцні, ремінь щільно затискається. Я нічого не знаю про неї, крім того, що бачу, але, оскільки я ніколи раніше не зустрічався з такими ж людьми, як це було раніше, цей досвід буде зберігатися в відділеннях «Виняткові моменти» на мій погляд.

Вона стоїть на місці, посміхаючись на мене приблизно десять секунд, а потім вона каже: “Вода готова. Хочеш прийти на кухню зі мною і здобути свій чай? Ми йдемо. “Який чай це?” “Лимон”. Я додаю кардамонний стручок. Дає їй додатковий зінг. Тут ти йдеш “. Вона вказує на чашку в центрі, і я беру це. “Я щасливий, що ти тут. Ви досить привабливий. Я намагався з’ясувати матеріально-технічну проблему, і я думаю, що ти можеш мені це допомогти “. Ми сідаємо за столом. “Логістика? Я не знаю багато чого з цього питання. “” Ви зрозумієте, коли це вам подарують “. Я хочу почути все, що вона має сказати. Вона може говорити про абрикосових стеблах протягом декількох годин, і я буду уважною, бо вона є співрозмовником. “Гаразд.”

“Я намагаюся з’ясувати, чи не було Леонарда Ейбера чогось про щось щодо семи мостів Конігсбурга”. Я киваю, хоча я і поняття не маю, що вона має на увазі. “Я” це дуже легко. Мости Кенігсбурга – це теорія, заснована на семи оригінальних мостах у цьому місті. Люди повинні були пройти по всіх семи мостах без необхідності повернутися на один міст, щоб досягти другого. Люди повинні були безперервно ходити через кожен міст. – Це просто. Встановіть мости як одну пряму “.” Це не так просто. Мости були з’єднані в різних областях, як у середині “.

“Це ускладнить”. “Евбер підійшов до скрутного становища іншим способом. Це нелегко зрозуміти, але це змусило мене думати про топологію “.” Що це таке? “” Це буде занадто складно, щоб пояснити все, але у мене є те, що річ може продовжуватися без перерви, якщо інша справа, яка блокує це рухається “.” О, добре я це отримую. Любіть, якщо я хочу йти в магазин, але я не можу, якщо вона закрита, і двері заблоковані, але коли магазин відкритий, я можу ходити всередину. “Вона пожимає плечима. “Відмінно. Я піду на свою дилему, і я дійсно сподіваюся, що ти зможеш мені це допомогти “.

“Я чув про це”. “Мені важко сформулювати те, що я хочу сказати так, як я маю на увазі. Я просто задам вам питання. Ви думаєте, що можна розплутувати гордієвий вузол з достатньо терпінням? – Що таке Гордійський вузол? – Це як велика кулька заплутаного шпагату розміром з гори. – Це займе надзвичайно тривалий час, можливо, ще більше ніж на все життя, щоб розплутати це “. Вона киває. “Гаразд. Отже, було б очевидно, що щось дуже маленьке може швидко розібратися. – Це здається правильним. – Спасибі. Я також так думаю. Перш ніж піти, мені потрібно, щоб ви двічі перевірили щось зі мною. Це буде як формальність, щоб підтвердити, про що ми говорили “.” Я буду радий вам допомогти, але я можу “.

“Гаразд. Я так радий, що ти це сказав. Більшість людей, з якими я зіткнувся, настільки сконцентровані на власних ситуаціях і не хочуть допомагати іншим людям. Мій тато подібний, але це дуже приємно, що він мені надіслав “.” Що це? “” Це дійсно те, що я дав йому давно, і він віддав його назад мені. Почекай Я хочу побачити. “Вона відкриває конверт і дивиться на цей документ. “Він зберіг оригінал. Я написав йому вірш, коли я був маленькою дівчиною, і він сказав, що знайде це і дасть мені рядки поеми. Це його почерк “. Вона поміщає папір назад у конверт. “Ти пишеш вірші? Я пишу історії. – Я роблю. Я маю. Я не дуже надихнувся останнім часом. Мій батько думає, що у мене немає хорошого статуру. – Я думаю, ти виглядаєш чудово. Ви не маєте зайвої ваги взагалі. “Вона зітхає. “Він вважає, що я надто стрункий. Він каже, що я повинен надіти фунти і виглядати як він “.” Моя сім’я так само думала. Джеймс є єдиним живим родичем, якого я все ще бачу. Я з ними не згоден. Я думаю, ви виглядаєте ідеально, як і ви “.

Я так радий, що ти це сказав. Це змушує відчувати себе набагато краще. Мій батько каже, що я одягаюсь нудно, і потрібно носити більше суконь, ніж штани та верхушки. Мені подобається змішування та узгодження творів. “Наскільки я турбуюсь, її одяг – це твір мистецтва. Навіть штовхані рукави з светри та сорочки – ліктем – з манжетом, щоб показати шари кожного з них, доповнюють вже майже занадто сексуальний ансамбль. Її душевні уявлення та її фізичний вигляд відповідають її всім тілом, як правильна пісня, яка обробляється правильним продюсером. Я ще не знаю її досить добре, щоб визначити, чи можу я вільно говорити про мою вдячність жінкам, які втикаються у свої сорочки, але я хочу щось сказати. “Я люблю твій одяг”. Вона сміється. “Ти такий чудовий”. Зовні, дощ голосно. Звук здається підходящим, начебто це підкреслює мою користь. Синеад попиває чай і дивлячись на мене, як це було раніше, відчуття енергії “липучки”. Я думаю, що я чую ледве звуковий гул, але я не впевнений. Я повинен почуватися нервовим, але ні. Я не знаю, що сказати далі, щоб я ковткував свій чай. Вона запитує: “Ти імітуєш мене?” “Ні. Я вирішив, що ти дав мені цей чай, щоб я міг його пити ».

“Я знаю. Я жартую з тобою. У будь-якому випадку я хотів би показати вам щось у вітальні. “Ми встаємо і йдемо туди. Ми йдемо до вікна. Вона вказує назовні. “Дилему, про яку я казав? Погляньте на дерева. Подивіться на лаву. Подивіться на все. Ви можете класифікувати його за такими типами, як “дерево” або “стенд” або “вітер” або “вода”. Його також можна класифікувати за такими речовинами, як “твердий” або “рідкий”. Однак жоден з них дійсно не від’єднаний від будь-який з них. Це все одне, що називається всесвітом. Це суть цього. Будь-яка проблема може бути вирішена незалежно від її складності. Старанність – ключовий. Підемо до моїх вхідних дверей. Я хотів би вам щось довести. Ми йдемо до дверей. “Гаразд. Ми відійшли від сайту, який ми просто спостерігали за межами, правильно? “Як письменник, я думав про концепції, подібні до того, що вона пояснює мені, але я ніколи не мав розмови, дистанційно схожий на цей. Якщо я відповім, я роблю це просто в режимі автоматичного пілотування. “Так, ми перейшли до вхідних дверей”. “Гаразд. Ця область біля вхідних дверей відрізняється від площі за межами вікна, але також це не так. Все пов’язано. Якщо ви дивитеся, ou все ще може бачити за вікном. Отже ми дійсно не відійшли від нього. Ось, дозвольте мені показати вам щось “. Вона обіймає обидва обійми. “Візьми мої руки”. Я роблю, як просили, правою рукою по праву рукою, ліворуч ліворуч. Вона міцно стискає. Я кажу: “Цікаво”. “Так. Ось що мені потрібна ваша допомога. Мені потрібно було підтвердити, як просто розплутати невеликий вузол. Це може зайняти одну секунду. – Це просто. Ми просто покладемо руку прямо “.

Вона киває. “Гаразд”. Вона намагається відмінити перехрестя її рук, але, оскільки вона все ще захоплює мої руки, вона не може це зробити. Однак вона продовжує намагатися. Вона хмуриться, наче вона зіткнулася з проблемою, яку вона раніше не розглядала. “Синеад, це не буде так працювати. Ми повинні першими відпустити руки “.” Ні, ми цього не робимо “. Вона рухає руками в іншому напрямку, так що її прямі і мої перекреслені. “Все ще не правильно”. “Ви намагалися змусити нас обидва безперешкодними або просто ти? Якби це було саме ти, ти це зробив “. Вона похитнула її. “Немає. Я хотів це зробити обома. “” Гаразд. Як я вже сказав, це не буде працювати. Нам треба відключитися, і тоді ми можемо вирішити проблему “Я відчуваю себе незручно називаючою проблемою, тому що мені подобається триматися, але я намагаюсь її допомогти. Вона зітхає. “Це має працювати. Ви сказали, що чув про людський вузол. Ви бачили, як люди грають це, вірно? Вони здатні рухати руки, не відпускаючи “.

“Це тому, що там більше двох людей”. “Це повинно працювати, якщо є лише два”. “Якщо б обидві наші руки були перехрестими, то це спрацювало б, а руки тріпотіли, а моє пряме не спрацює”. Вона хмуриться і піднімає її голос “Це працює в” Людському вузлі “! Я дратувався. Вона повинна бути більш інтелектуальною. “Це тому, що там більше двох людей!” “Ось чому мені потрібно було вам тут, щоб довести, що я маю на увазі. Ви пам’ятаєте, що згадка про працьовитість є ключовим? Якщо рішення не надходить відразу, ми повинні триматися в ньому, поки не знайдемо відповідь ».« Ось рішення. »Я намагаюся відпустити руки, але вона міцно зачепила. Це дивно, але мені потрібно довести точку, щоб я тягнувся важче і важче, і вона стискає жорсткіше і жорсткіше. Спочатку спочатку я сподобався, але зараз я відчуваю, що мене спіймала ще одна дилема. “Ми повинні відпустити!” “Не до тих пір, поки ми не розіб’ємося!”